Військова історія Росії: завжди на правильному боці
Кремлівські інформаційні маніпуляції та операції впливу не завжди є відверто підступними. Іноді Москва застосовує «м’якший підхід». У попередніх матеріалах ми вже аналізували, як Кремль використовує м’яку силу для розширення свого впливу. Зокрема, ми описували діяльність «Росспівробітництва» — інструмента впливу, замаскованого під культурну співпрацю. Ми також розглядали ширшу стратегію Кремля, що базується на історичному ревізіонізмі, зокрема в статтях «Маніпулювання пам’яттю: нова редакція шкільних підручників з історії» і «Новий навчальний рік у Росії — історія в сучасній редакції». Це стратегія виправдання сучасного імперіалізму Росії.
У цій статті ми продовжимо досліджувати, як Росія використовує освіту для формування світогляду й розширення свого впливу за межами традиційних владних структур.
Нам розповідають, що Росія ніколи не розпочинає війни — вона їх лише завершує. Цей патріотичний мем, що виник унаслідок коментаря Володимира Путіна щодо війни в Україні, тепер наполегливо вкорінюється у свідомість російських старшокласників за допомогою оновлених підручників з історії. Співавторами цих підручників стали ректор Московського державного інституту міжнародних відносин (МДІМВ) Анатолій Торкунов і Володимир Мединський, колишній міністр культури, нині штатний помічник Путіна й пропагандистський рупор дезінформації, а також очільник російської делегації в переговорах з Україною щодо припинення вогню та обміну полоненими.
Завдання — перепрограмувати молодь
Як офіційний помічник Путіна й голова Російського військово-історичного товариства, Володимир Мединський виступає ідеологом кампанії з переписування військового минулого Росії на патріотичну казку, зображаючи її одвічною жертвою, благородною захисницею та вимушеною воїтелькою. Нові підручники — один з інструментів цієї кампанії історичного ревізіонізму, покликаної не лише очистити минуле, а й виправдати поточні війни та підготувати суспільство до майбутніх.
Завжди в обороні
Нові підручники з історії для 10–11 класів, які вийшли на початку 2023 навчального року, тепер включено до обов’язкової шкільної програми в Росії. Згідно із цими книгами, Росія ніколи не діє з імперських мотивів чи із жадоби. Кожна війна подається як трагічна необхідність. Так, Першу світову війну зображено як конфлікт, до якого Росія долучилася неохоче, лише щоб «захистити національні інтереси та протистояти німецькій експансії». Про власні імперські прагнення Росії, зокрема домінування на Балканах, не згадується взагалі.
Друга світова, або, як її називають у Росії, Велика Вітчизняна війна 1941–1945 років, здається, ще складніше вписується в цей наратив. Але автори підручників рішуче подають її так, наче СРСР був змушений удатися до важких рішень. Пакт Молотова — Ріббентропа, що відкрив шлях до спільного радянсько-нацистського переділу Східної Європи, подається як розрахований дипломатичний крок, що дав змогу виграти час і підготуватися до неминучої зради Гітлера.
Це — відступ на 180 градусів від рішення, прийнятого в грудні 1989 року, коли З’їзд народних депутатів СРСР офіційно засудив пакт і супровідні домовленості у відповідній резолюції.
А потім були 1990-ті
Дві жорстокі війни, які російські війська вели в Чечні в 1990-х і 2000-х роках, у підручниках «відбілено» як боротьбу проти «терористичних угрупувань». Будь-які згадки про прагнення до національного самовизначення з боку етнічних спільнот відкидаються. Порушення прав людини чи повітряні атаки взагалі не згадуються, а військові дії евфемістично описуються як «подолання кризи» заради збереження «територіальної єдності».
Вторгнення під гаслом «захисту»
Щоразу, коли Росія виступає ініціаторкою агресії, це подається як прояв гуманного захисту. Так, радянську окупацію Східної Польщі та країн Балтії в 1939–1940 роках у підручниках переосмислено як «визволення», під час якого Москва брала сусідні народи «під свій захист» у часи нестабільності. У підручнику стверджується, що поляки «вітали Червону армію як визволителів». На попередній сторінці наведено радянський агітаційний плакат 1939 року з написом: «Простягнути руку допомоги братнім народам Західної України й Західної Білорусі — наш священний обов’язок!»
Ця риторика знову з’являється в описі війни 2008 року проти Грузії за Південну Осетію, щоправда з дещо іншим акцентом — цього разу Росія нібито «захищає російськомовне населення», а не братні слов’янські народи. Той самий аргумент використовується для виправдання незаконної анексії Криму та збройного втручання на Донбасі у 2014 році: підручники знову посилаються на необхідність уберегти російськомовних незалежно від того, була загроза реальною, надуманою чи штучно створеною.
Цю схему було розроблено десятиліття, а то й століття тому. Російські лідери здавна прикривали експансіонізм пафосною риторикою. Від завоювання Центральної Азії у XIX столітті до анексії Криму у XXI — виправдання незмінне: Росія має священний обов’язок «цивілізувати», «визволяти» або «захищати».
Ця логіка притаманна колоніальним місіям колишніх європейських імперій, що несли «цивілізацію іншим народам», тільки тепер її подано в обгортці кремлівської пропаганди XXI століття.
Героїзм понад складність
У всіх підручниках військову ефективність Росії перебільшено. Хоча більшовицький уряд Радянської Росії вийшов із Першої світової війни на початку 1918 року — задовго до поразки Німеччини наприкінці того ж року, російській армії приписується «вагомий внесок у розгром ворожих військ».
У розділах, присвячених Другій світовій війні, внесок західних союзників зведено до мінімуму. Темні сторінки історії Червоної армії (від мародерства в Східній Європі до використання штрафбатів) нині взагалі не згадуються. Крім того, згідно із чинним російським законодавством, критика дій Червоної армії в роки Другої світової війни вважається кримінальним злочином. Офіційно це трактують як «реабілітацію нацизму».
В умовах режиму, для якого історія — це інструмент впливу, не дивно, що директор Служби зовнішньої розвідки Сергій Наришкін одночасно очолює й Російське історичне товариство. Альтернативні погляди на минуле систематично витісняються з публічного дискурсу.
Підручники для війни
Те, що відбувається, — це далеко не просто погана освіта. Ці підручники — ідеологічні посібники, покликані формувати лояльність і придушувати інакомислення. Вони готують російських дітей і молодь до сприйняття війни не до як трагічної політичної поразки, а як до священного й необхідного акту національної самооборони. У країні, де історію переписують на найвищому державному рівні, мілітаризм не просто толерується — його канонізують. Така соціальна інженерія, або, назвімо речі своїми іменами, індоктринація, справді має вплив: за останніми опитуваннями, російська молодь нині загалом більш провоєнна, ніж у попередні роки, і в багатьох випадках більш войовничо налаштована, ніж старше покоління.
Закрити архіви
На відміну від більшості демократичних суспільств, де з плином часу відкриваються дискусії, розсекречуються документи й відбувається осмислення незручної правди, Росія, навпаки, закопує минуле. Архіви, які було відкрито в 1990-х роках, знову закриваються, тоді як інші й досі залишаються запечатаними.
Альтернативні погляди — це злочин. А замість них будують жорсткий, чорно-білий наратив, за яким Росія ніколи не нападала на інші країни, не окуповувала їх і не чинила звірств.
Переконуючи ціле покоління, що Росія завжди на правильному боці історії, держава забезпечує, щоб будь-яку майбутню агресію, якою жорстокою чи безпідставною вона не була б, зустрічали не з сумнівами, а з патріотичним завзяттям.
У наступній статті ми розглянемо, як нові шкільні підручники представляють Захід вічним ворогом і як міф про зраду Заходу подається учням під виглядом незаперечного історичного факту.
