Китай про мир в Україні: чого очікувати, зважаючи на минулі наративи Пекіна

Із початком переговорів президента США Дональда Трампа з Москвою щодо військової агресії Росії проти України, під час яких заперечується роль Росії як агресора, як ніколи важливо уважно проаналізувати мирний наратив Китаю щодо «української кризи» (乌克兰危机). Розуміння його збігів із російськими інтересами допоможе інтерпретувати позицію Пекіна щодо будь-яких можливих підсумків американо-російських переговорів і забезпечить Європу чітким усвідомленням того, чого очікувати від Китаю щодо цього.

Це питання є нагальним, оскільки Пекін уже нарощує свої інформаційні зусилля, спрямовані на Європу. Виступаючи на Мюнхенській конференції з безпеки, голова канцелярії Комісії ЦК КПК із закордонних справ і міністр закордонних справ Китаю Ван І спробував скористатися зміною позиції Вашингтона й зачарувати своїх європейських колег закликами до участі «всіх безпосередньо залучених сторін і зацікавлених учасників» у мирних переговорах, підкресливши важливість ролі Європи в будь-якому врегулюванні. Однак незабаром після цього, у третю річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну, президент КНР Сі Цзіньпін провів переговори з Володимиром Путіним, заявивши, що «Китай вітає позитивні зусилля Росії та всіх зацікавлених сторін щодо розрядки кризи»” (中方乐见俄罗斯及有关各方为化解危机作出积极努力).

Визначення чіткої позиції Пекіна може бути корисним, оскільки його прагнення виглядати конструктивною дійовою особою, імовірно, посилюватиметься на тлі загострення напруженості між Європою та США щодо військової агресії Росії проти України. Особливо зважаючи на те, що практичні дії Китаю як ключового забезпечувача військової машини Москви вже підтверджено «переконливими доказами» виробництва в Китаї дронів для Росії, що порушує власні «червоні лінії» Пекіна, а також тим фактом, що, за деякими оцінками, близько 70 % верстатів і 90 % мікроелектроніки, які імпортує Росія та які є критично важливими для підтримання її військового потенціалу, надходять із Китаю.

Аналіз публічних заяв Пекіна про війну, а також огляд 68 урядових заяв, зроблених із травня 2024 року (коли було опубліковано спільний «консенсус із шести пунктів» Китаю та Бразилії) до грудня 2024 року, виявляє розрив між риторикою та реальними діями. Незважаючи на постійне згадування про «мир», Пекін не демонструє чіткого бачення того, яким має бути врегулювання цього «конфлікту». Так званий китайський наратив «мирного врегулювання» зосереджений на встановленні правил ведення «конфлікту», на звинуваченні Заходу в його розв’язанні та продовженні через підтримку Києва, а також на легітимізації інтересів і занепокоєнь Росії.

Як еволюціонував наратив Пекіна, які його цілі та як його риторика узгоджується з позицією Росії?

Від «повинні» до консенсусу: еволюція наративу Китаю про війну

Від самого початку незаконної війни Росії Китай незмінно стверджує, що його позиція є «послідовною», «об’єктивною», «раціональною» та «неупередженою», оскільки він прагне відігравати «конструктивну роль» у тому, що називає «українською кризою». За словами Китаю, США та їхні західні союзники спровокували цю «кризу» в результаті розширення НАТО, що поставило під загрозу безпеку Росії. Пекін також стверджує, що «криза» затягується через те, що західні країни «підливають масла у вогонь», постачаючи Україні зброю.

Проте позиція Китаю насправді не залишалася незмінною, а еволюціонувала: від простого повторення погляду Китаю на загальні принципи міжнародних відносин до просування китайського бачення правил ведення «конфлікту», а згодом і до поширення деяких розмитих принципів його врегулювання в координації з готовими до співпраці партнерами з Глобального Півдня.

Хоча «чотири необхідності», уперше сформульовані в березні 2022 року (а через кілька місяців перейменовані на дещо м’якші «чотири бажаності»), загалом відображали усталені наративи Китаю про міжнародні відносини, широко обговорюваний документ із 12 пунктів «про політичне врегулювання української кризи» (часто помилково називається мирним планом), який Пекін представив у лютому 2023 року, містив низку більш конкретних положень щодо ведення «конфлікту». Продовжуючи розвивати цей підхід, у квітні 2024 року президент Сі Цзіньпін представив «чотири принципи» для врегулювання «української кризи». Однак, усупереч назві, ці принципи фактично зводяться до встановлення норм ведення «конфлікту», а не до реальних кроків щодо його врегулювання. Крім того, у них помітні більш очевидні — хоча й не прямі — критичні випади на адресу західних країн порівняно з попередніми ініціативами.

У травні 2024 року Китай спільно з Бразилією випустив «консенсус із шести пунктів» щодо «політичного врегулювання української кризи», що стало переломним моментом у китайській риториці щодо військової агресії Росії проти України, оскільки Пекін залучив до свого наративу нову дійову особу. Цей консенсус закріпив позицію Китаю щодо ведення «конфлікту» та загального підходу до його врегулювання, а також підкреслив розширення дипломатичної взаємодії Китаю з країнами Глобального Півдня. Останній пункт проявився в поїздках спеціального представника Лі Хуея в травні — серпні, а також у створенні до кінця вересня групи «Друзі миру» у межах ООН із подальшою зустріччю в грудні 2024 року. Попри заявлену відкритість для всіх держав ця група здебільшого об’єднує країни Глобального Півдня й орієнтована на «посилення їхніх голосів, підтримуючи їхні зусилля щодо припинення вогню та досягнення стійкого миру».

Наративи як інструменти управління конфліктами: щит і меч на тлі Москви

Аналіз 68 заяв китайського уряду, опублікованих у період із травня по грудень 2024 року, свідчить про те, що після представлення спільного консенсусу Китаю та Бразилії китайські чиновники почали особливо наголошувати на трьох принципах деескалації, трьох елементах мирних переговорів, а також стверджувати, що китайські ініціативи користуються підтримкою міжнародної спільноти, особливо країн Глобального Півдня.

Наратив Пекіна й надалі не містить чітких пропозицій щодо того, як можна досягти миру. Натомість він виконує дві ключові функції: оборонний «щит» — розмивання підтримки Росії та запобігання ескалації «конфлікту» в ширше протистояння між геополітичними блоками, а також наступальний «меч» — інструмент у глобальному суперництві із США. Водночас Китай виступає проти мирного врегулювання, яке могло би виявитися невигідним для Росії та, на думку Китаю, спричинити небажану зміну влади в Москві.

Спираючись на розпливчасті принципи, які не містять чітко ні схвалення, ні засудження жодної зі сторін «конфлікту», Китай намагається завуалювати підтримку Росії зі свого боку. Однак за детального аналізу риторика Китаю щодо війни прирівнює інтереси жертви (України) до інтересів агресора (Росії), регулярно трактуючи вимоги Росії як легітимні. Це виражається, зокрема, у повторюваних заявах про те, що слід поважати «законне піклування про безпеку всіх держав». Твердження на кшталт «російський та український народи живуть на одній землі й створили спільну історію» відтворюють російські наративи та підривають українське бачення ситуації, а також її суб’єктність.

Наразі Росія офіційно не підтримала жодну з китайських ініціатив, хоча президент Володимир Путін позитивно відгукувався як про документ із 12 пунктів, так і про чотири принципи Сі Цзіньпіна. Відсутність відкритого беззастережного схвалення з боку Москви, імовірно, є бажаною позицією для Пекіна, оскільки це заважало би Пекіну позиціонувати себе як неупереджену дійову особу в «конфлікті». Проте основою китайських ініціатив є принципи, які відповідають інтересам Росії, явно не підтримують мирної формули з десяти пунктів, яку запропонував президент України Володимир Зеленський, і водночас суперечать західним принципам, чітко сформульованим у зв’язку з війною.

Що ж до більш наступального «меча», то наратив Китаю про військову агресію Росії проти України слугує ширшій стратегічній меті Пекіна в геополітичному суперництві із США. Критикуючи односторонні санкції та закликаючи неназвані сторони «не підливати масла у вогонь» і «не керуватися егоїстичними інтересами», Китай прагне дискредитувати дії США, пов’язані з війною. Водночас Китай не засуджує незаконне порушення Росією суверенітету України, але систематично критикує позиції Заходу. Так, 16 червня 2024 року офіційний представник МЗС КНР Лінь Цзянь заявив, що «довільне запровадження США односторонніх санкцій» «серйозно підриває суверенітет і безпеку інших країн, провокує гуманітарні катастрофи, а також дестабілізує виробничі й логістичні ланцюги». НАТО, у свою чергу, має «проаналізувати корінні причини кризи» та відмовитися від «мислення часів холодної війни».

Високопосадовці Китаю також звинувачують західні країни в перешкоджанні врегулюванню «конфлікту», посилаючись на нібито досягнуті домовленості в Туреччині незабаром після початку війни, які, за їхніми словами, «зірвав» Захід. Упродовж останніх місяців президент Путін дедалі частіше повторює цю тезу, покладаючи відповідальність за продовження воєнних дій на західні держави. Намагаючись провести пряме порівняння з руйнівними й ескалаційними діями США, Китай не позиціонує себе «ні як основоположника, ні як учасника кризи», який, на відміну від Вашингтона, не постачає зброю жодній зі сторін. Натомість він стверджує, що є «неупередженою дійовою особою», а його мирні пропозиції отримали широку підтримку в міжнародному співтоваристві, особливо серед країн Глобального Півдня.

Слова, які вигідні кожному?

Регулярно підкреслюючи, що його пропозиції відбивають «щиру волю міжнародної спільноти» в прагненні досягти «політичного вирішення», Китаю набагато легше представити себе як голос Глобального Півдня, захисника його інтересів і більш відповідального суб’єкта, який стабілізує ситуацію, ніж США. Хоча консенсус Китаю та Бразилії насамперед є двосторонньою ініціативою, китайські посадовці не втомлюються нагадувати, що він «отримав позитивний відгук від більш ніж 100 країн», «відповідає спільним очікуванням більшості держав та є найбільшим спільним знаменником у сучасному світі».

Проте формулювання спільної пропозиції щодо мирних переговорів не було прийнято в інших форматах і зустріло лише стримані відгуки як з боку України, так і з боку Росії. Навіть група БРІКС, засновниками якої є як Китай, так і Бразилія, у своїй останній заяві на саміті зробила лише половинчасту заяву, зазначивши, що її держави-члени «із вдячністю ставляться до відповідних пропозицій щодо посередництва й добрих послуг, спрямованих на мирне вирішення конфлікту через діалог і дипломатію», не згадуючи безпосередньо китайсько-бразильську пропозицію.

Точно оцінити ефективність риторики Китаю неможливо. «Позитивний відгук» із боку інших країн не обов’язково означає, що вони поділяють позицію Китаю. Можливо, вони використовують такі схвалення для проведення власної політики у двосторонніх відносинах із Китаєм. Однак факт залишається фактом: ці країни не бачать потреби оскаржувати послання Пекіна, дозволяючи Китаю маневрувати в питаннях війни й використовувати бренд «відповідального учасника».

Китай не надає цілковитої підтримки Росії, але активно підриває мирні зусилля, які є несприятливими для Москви (наприклад, ігноруючи мирну конференцію у Швейцарії). Наративи Пекіна часто збігаються з російськими, покладаючи вину на НАТО та США й одночасно захищаючи легітимність російських претензій. У міру того як припинення вогню або мирні переговори стають можливими на тлі прагнення нової адміністрації США до переговорів із Росією, «мирну» риторику Китаю слід сприймати обережно, оскільки Пекін продовжує очевидно схилятися на бік Москви. Європа має бути готова до того, що Китай використає зміни в позиції Вашингтона як димову завісу, що приховує справжню позицію Пекіна.