Боротьба з дезінформацією: історія одного міжнародного добровольця

Наприкінці червня 30-річний німецько-американський доброволець перетнув польсько-український кордон, щоб розпочати бойову підготовку в Збройних силах України. Як і сотні інших бійців, які залишили цивільне життя в Європі, Північній Америці й інших регіонах, він вважає, що це один із найреальніших способів сприяти перемозі. «Є речі, за які варто воювати», — каже він, відкидаючи думку, що підтримка України слабшає, оскільки лінія фронту занадто далеко, щоб мати значення.

Від початку російської агресії у 2014 році заклик України до міжнародних волонтерів привернув бійців з усього світу, а на початку 2022 року відбулася друга хвиля. Ці добровольці не є найманцями, оскільки згідно з українським законодавством вони повинні вступати до офіційних військових підрозділів і служити за контрактом. Проте вони стали ключовою мішенню російських дезінформаційних кампаній, які намагаються дискредитувати їхні мотиви й зобразити їх як представників НАТО або екстремістів. Ця стаття — про одного з таких добровольців, Стеффена Берра.

Від прибічника до солдата

Стеффен народився й виріс у Каліфорнії, де вивчав цивільне будівництво, перш ніж переїхати до Нідерландів. Він розповідає, що попередньо не мав ніякого зв’язку з Україною і почув про анексію Криму в коледжі, але тоді він не дуже цікавився пов’язаними із цим подіями. Усе змінилося в лютому 2022 року, коли Стеффен почав стежити за новинами, не вірячи, що Росія розпочне повномасштабне вторгнення. Відтоді він і його брат організували низку заходів зі збору коштів для української армії, зібравши загалом понад 50 000 євро. Стеффен також часто висвітлює події війни й свою діяльність у соціальних мережах, зокрема на своєму каналі YouTube.

Після років підтримки здалека Стеффен уперше відвідав Україну в лютому 2024 року з естонським благодійним фондом HELP99 у складі конвою, що доставляв пікапи й дрони на передову. Це також було його перше відвідування, під час якого він зустрівся з українськими солдатами й побачив сліди російської окупації та насильства в Бучі й Ірпіні. «Повернення додому було дивним. В Амстердамі люди ніби живуть у світі мрій», — поділився Стеффен. Щойно він повернувся додому, то почав думати про подальші можливості відвідати Україну: «Ніщо з того, що я роблю тут [у Нідерландах], не здається важливим; це не має значення». Відтоді Стеффен ще чотири рази відвідав Україну, проїжджаючи понад 34 години з Таллінна до Києва під час кожної поїздки.

Стеффен також вважає своїм обов’язком ділитися своїми спостереженнями про Україну з друзями й рідними в США та Європі, щоб розвіювати російську пропаганду. Його свідчення з перших рук мають достовірність, якої державним джерелам часто бракує в інформаційній війні, оскільки набагато складніше назвати напади на цивільних осіб інсценованими, коли повідомлення надходить від людини, яка просто розповідає про власний досвід. «Дуже важливо документувати злочини Росії та збитки, яких завдають ці атаки», — написав Стеффен у своєму акаунті в LinkedIn, перебуваючи в Києві під час нещодавньої хвилі ударів дронами й ракетами.

Його історія не є чимось незвичайним серед іноземних добровольців. У війні, де інформація є такою ж потужною зброєю, як і артилерія, вони виступають у ролі людських мостів між українською реальністю й західною громадськістю, яка стає дедалі більш роздробленою і не впевненою, чому або кому вірити.

Вступити до української армії вперше спало Стеффену на думку на початку повномасштабного вторгнення, але, не маючи попередньої військової підготовки, він вирішив продовжувати збір коштів, одночасно краще готуючись до служби фізично й морально. Поворотним моментом стала його третя поїздка в Україну у вересні 2024 року. «Кожного разу, коли я приїжджав, я хотів залишитися», — поділився майбутній оператор дронів. Хоч офіційні навчання Стеффена ще не розпочалися, він уже вжив заходів для підвищення своєї готовності, як-от спілкування з нинішніми українськими й іноземними військовими-добровольцями, тренування на симуляторі дронів, навчання стрільбі й проходження кількох курсів із надання першої допомоги. Він також почав вивчати українську мову, оскільки передбачає, що його бойовими побратимами будуть переважно українці.

Боротьба з наративом

У той час як Україна продовжує воювати вже третій рік повномасштабної війни, іноземні добровольці (чисельність яких, за непідтвердженими даними, становить від 2 000 до 20 000 осіб) займають складне й недостатньо досліджене місце. Їхня присутність на полі бою іноді може бути романтизована як прояв морального героїзму, а інколи їх зневажають за нібито безрозсудну авантюристську поведінку, що робить їх легкою мішенню для російської пропаганди.

Дезінформаційні кампанії Кремля в соціальних мережах часто називають проукраїнських добровольців «нацистами» або «нацистськими найманцями», що пов’язано із загальною риторикою Росії про «денацифікацію» України. За даними Європейської обсерваторії цифрових медіа, інші тактики включають безпідставні звинувачення Збройних сил України (наприклад, що Україна використовує органи іноземних солдатів для трансплантації), спотворення реальності й поширення реальних, але застарілих зображень, нібито вони відображають поточні події в Україні. Нещодавно так званий «Слідчий комітет» Москви виніс заочні вироки членам Міжнародного легіону України. Легіон рішуче відкинув ці вироки й визнав їх частиною російських кампаній «деструктивного інформаційного й психологічного впливу». Ці різноманітні дезінформаційні кампанії мають на меті створити неоднозначність, тим самим демотивуючи іноземців підтримувати Україну.

Однак, незважаючи на ці спроби дискредитувати й заплутати, такі люди, як Стеффен, залишаються відданими своєму рішенню, мотивовані місяцями роздумів і бажанням допомогти справі, яка відповідає їхнім цінностям «достовірності, заснованої на особистому досвіді», що часто може бути більш переконливим для тих, хто не знайомий із реаліями України.

Присутність має значення

Зростаюча кількість іноземних добровольців в Україні ставить під сумнів припущення, що інтерес у війні залежить лише від близькості до неї або спадщини. Хоча в заголовках новин домінують офіційні пакети допомоги від інших країн, громадська думка в демократичних суспільствах усе ще має потужний вплив на рішення в галузі зовнішньої політики. І ця думка, мабуть, більше залежить від персоналізації, ніж від статистики, тобто від того, чи відчувають люди, що війна за тисячі кілометрів від них має до них якийсь стосунок.

Для багатьох жителів України ідея швидкого закінчення війни здається все більш віддаленою від реальності на місцях. Незважаючи на неодноразові заклики до переговорів, ніщо не вказує на те, що Росія готова вивести війська з окупованих територій або погодитися на справедливе перемир’я. У цьому контексті постійна готовність міжнародних добровольців захищати Україну свідчить про розуміння загрози, яка не має ознак зникнення.

Ця відданість також показує, що продуктивна реакція не обмежується інституційними або державними діями. Там, де уряди вагаються, втручаються окремі люди. Хоча мотивація окремих осіб не є однорідною, багатьох із них об’єднує спільне відчуття, що чекати на узгоджену міжнародну реакцію більше не можна. Допомога потрібна сьогодні, а відмова діяти має моральну ціну.

Реакція держав на ситуацію в Україні коливалася в залежності від політичних циклів і змін глобальних пріоритетів, що є зрозумілим, але залишає прогалини в динаміці. Хоча високопосадовці, які ухвалюють рішення, можуть не дійти згоди щодо політичних дій, окремі добровольці реагують на те, що бачать, чують і в що вірять. Хоча вони не можуть самотужки змінити хід війни, їхня присутність усе ж має значення для українців, які бачать, що решта світу не зреклася їх, а також для спільнот волонтерів у їхніх країнах, які мають доступ до інформації про війну з перших рук.

Хоча Стеффен розуміє ризики військової служби й не хотів би стикатися з її жорстокими аспектами, він каже, що не хоче через десять років шкодувати про свою бездіяльність: «Я хочу озирнутися назад і думати, що зробив усе, що міг, і слідував тому, що вважав правильним». Коли російсько-українська війна стане ще однією сторінкою в підручниках історії, буде особливо чітко видно, хто що зробив. Добровольці, такі як Стеффен, матимуть свою відповідь, але запитання досі залишається відкритим для тих, хто має більше влади й менше перешкод: що вони зробили, коли час спливав?