Міф, який не помре: звинувачення НАТО в російській війні
У каламутному ландшафті дезінформації мало які наративи виявилися настільки ж уперто живучими, як твердження про те, що розширення НАТО спровокувало Росію на вторгнення в Україну.
Цей міф, перероблений і переформульований апологетами Кремля, перекладає провину за російську агресію на Захід, ігноруючи історію та факти. Настав час назвати цей наратив тим, чим він є: зручним викривленням, покликаним виправдати невиправдану війну.
Міф 1. «Росію спровокували. НАТО порушило обіцянку»
Одним із найпоширеніших міфів у прокремлівській риториці є твердження, що НАТО обіцяло не розширюватися «ані на дюйм на схід» після завершення холодної війни. Однак немає жодних доказів існування будь-якої формальної угоди про це. Багато західних лідерів і розсекречені документи підтверджують, що хоча під час об’єднання й велися переговори щодо позиції НАТО в Німеччині, жодного зв’язуючого чи глобального зобов’язання безстроково заморозити кордони альянсу не було прийнято.
Ось ключовий момент: якби Росія дійсно хотіла отримати таку гарантію, вона прекрасно знає, як працює міжнародна дипломатія. Вона б домагалася укладення договору, офіційної угоди або принаймні публічно задокументованого зобов’язання. Але цього не сталося — тому що такої обіцянки офіційно ніхто не давав і не вимагав. Навіть Михайло Горбачов, радянський лідер того часу, підтвердив, що жодної угоди або обіцянки не розширювати НАТО не було. У дипломатії, якщо немає договору, підписаної угоди або публічної заяви, то немає й зобов’язальної обіцянки. Росія це розуміє. Це не невігластво — це свідомий ревізіонізм із боку Путіна.
Набагато важливіше те, що суверенні держави Східної Європи хотіли вступити в НАТО — не тому, що НАТО прагнуло оточити Росію, а тому, що ці країни пережили десятиліття радянської окупації та вторгнень і були сповнені рішучості ніколи більше не повертатися до цього підкорення. Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія не пішаки, якими маніпулював Вашингтон. Це демократичні країни, що приймають стратегічні рішення заради своєї безпеки. Стверджувати протилежне означає заперечувати їхнє право вибору й ігнорувати їхню історію та суверенітет.
Міф 2. «Україна збиралася вступити в НАТО. У Росії не було вибору»
Попри неодноразові твердження, на початку 2022 року Україна не стояла на порозі вступу до НАТО. Хоча Україна давно висловлювала зацікавленість у членстві, не було ні офіційного запрошення, ні процедури прискореного вступу. Ідея про те, що вступ України в НАТО був неминучим, більше є вигадкою Кремля, ніж фактом. Це була віддалена перспектива, а не актуальна політика.
Ультиматум Росії у грудні 2021 року про надання гарантії, що Україна ніколи не вступить у НАТО, не був щирою дипломатичною пропозицією — це був привід. Вимога, щоб НАТО не лише назавжди заборонило Україні вступ, але й згорнуло свою присутність у всіх країнах, які приєдналися до альянсу після 1997 року, стираючи десятиліття суверенних рішень держав Східної Європи, не була переговорами — це була неможлива вимога. Путін знав, що НАТО ніколи не зможе її прийняти без відмови від своїх основних принципів і безпеки своїх країн-членів. Цей ультиматум мав бути відхилений. Це була постановка, а не дипломатичні зусилля (як ми описували тут).
І, мабуть, найнаочніше свідчення того, що НАТО не було реальною причиною вторгнення, — це слова самого Путіна. У своїй промові в лютому 2022 року, безпосередньо перед вторгненням, навряд чи в центрі його уваги взагалі було НАТО. Натомість він поставив під сумнів саме право України на існування як незалежної держави, стверджуючи, що вона була «створена Леніним» і має бути частиною Росії. Ця риторика вказує не на оборонні побоювання, а на імперські амбіції.
Якби Росія справді боялася вступу України до НАТО, то повномасштабне вторгнення — це, мабуть, найефективніший спосіб забезпечити її ще тісніше зближення із Заходом і його підтримку. Війна не зупинила зближення НАТО з Україною — вона його прискорила. Це не страх — це авантюра, заснована на інших амбіціях.
Міф 3. «Росія боялася НАТО на своїх кордонах»
Ідея про те, що Росія вторглася в Україну через страх перед НАТО, суперечить її власним діям. Якби Москва справді розглядала НАТО як безпосередню загрозу, вірячи, що НАТО планує використати Україну як плацдарм для війни проти Росії, вона, імовірно, вибрала б обережніший підхід, особливо з огляду на військову могутність НАТО.
Насправді вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року демонструє протилежне: розраховану впевненість у тому, що НАТО не втрутиться безпосередньо й що НАТО не прагне війни з Росією. І цей розрахунок виявився правильним. НАТО, незважаючи на свою військову могутність, неодноразово підкреслювало, що не буде відправляти війська в Україну й вступати в пряме зіткнення з російськими військами. Путін це знав — і зробив на це ставку.
Якби Кремль справді боявся НАТО, він не провокував би сценарій, який міг би привернути ще більше уваги й озброєння з боку НАТО. Але він це зробив, тому що реальною мотивацією був не страх перед НАТО. Це було прагнення відновити контроль над Україною і запобігти її загальним, орієнтованим на захід прагненням.
Міф 4. «У 2014 році в Україні стався переворот, організований Заходом»
Це заїжджене кліше намагається стерти волю українського народу, який у 2013–2014 роках вийшов на вулиці з вимогами щодо підзвітності, реформ і повалення корумпованого, підтримуваного Росією керівництва. Революція гідності не була організована ЦРУ чи НАТО, вона спалахнула через раптову відмову президента Януковича від відомої угоди про вільну торгівлю й асоціацію з ЄС і його жорстоке придушення протестувальників.
Кремль змальовує це демократичне повстання як переворот, організований Заходом, бо не може визнати, що його сусіди можуть вибрати інший шлях — не пов’язаний із Москвою. Для авторитарних режимів сила вільного народу завжди є ворогом.
Що ігнорує цей міф
Щоб по-справжньому зрозуміти цю війну, потрібно дивитися не на рішення НАТО, а на слова самого Володимира Путіна. У своєму сумнозвісному есе в липні 2021 року й промові в лютому 2022 року Путін заперечував український суверенітет і змальовував країну як історичну частину Росії. Його мотивація не оборонна — вона імперська. Вторгнення було спрямоване на відновлення контролю над колишньою радянською республікою, придушення процвітаючої демократії на кордонах Росії та подання сигналу іншим пострадянським державам, що шлях до заходу матиме наслідки.
Путін не боїться НАТО. Він боїться демократії. Він боїться, що демократичні сусіди Росії, раніше окуповані Москвою, доведуть, що росіяни також можуть жити вільно — без олігархів та авторитаризму. Ось справжня загроза владі Кремля.
НАТО — це привід, а не причина
Звинувачення НАТО в російській війні — це наратив зручності, а не достовірності. Він виправдовує агресора, ігнорує право менших країн на вибір і перекручує десятиліття історії після холодної війни. Це міф, що служить єдиному господарю: Кремлю.
Не дайте себе обманути. Україна «спровокувала» Росію не більше, ніж замок на дверях провокує злодія. Ця війна не про порушені обіцянки чи незрозумілі червоні лінії. Вона про владу, контроль і відмову дозволити іншим жити вільно, поза досяжністю Москви.
Що швидше ми поховаємо цей міф, то швидше зможемо зосередитися на притягненні до відповідальності справжнього винуватця і на захисті правди.
Інші теми цього тижня на радарі EUvsDisinfo
- Прокремлівські ЗМІ знову поширюють безпідставне твердження про те, що так звана «глибинна держава» смикає за ниточки в Європі, нібито змушуючи її продовжувати війну в Україні. Цей наратив, заснований на давно спростованих конспірологічних теоріях, зручно ігнорує той факт, що війна стала результатом неспровокованого повномасштабного вторгнення Росії. Немає жодних доказів існування тіньових еліт, що диктують політику Європи, — це лише чергова спроба делегітимізувати західні демократії і змалювати ЄС як розпалювача війни, відвертаючи увагу від агресії Росії.
- Після смертоносного російського ракетного удару по Сумах, який забрав життя 35 цивільних осіб і поранив понад 100 під час релігійного свята, дезінформатори намагаються просунути наратив про те, що українці нібито звинувачують у цьому свого президента Володимира Зеленського. Ці заяви не підтверджуються достовірними джерелами й спираються на вибіркові або сфабриковані публікації в соцмережах. Водночас реальні репортажі з місця подій свідчать про гнів, спрямований на Росію за удар, а не на керівництво України. Пояснення Росії щодо нібито «військових цілей» у житлових районах залишається недоведеним — тоді як кількість загиблих серед мирних жителів говорить красномовніше за будь-які слова.
- Ще один тиждень — ще один поворот у сценарії Кремля: цього разу — звинувачення ЄС у підтримці цензури в Молдові. Історія будується навколо тимчасового 60-денного призупинення ліцензії телеканалу TVC21, причому хибно стверджується, що ЄС сприяв цьому рішенню. Насправді посол ЄС у Молдові закликав до більшої прозорості й обґрунтованості, а не до цензури. ЄС завжди послідовно виступав за свободу й плюралізм ЗМІ, а ця брехня — частина ширшої кампанії із зображення європейської політики як авторитарної.
