Коли пропаганда підміняє політику: водна криза Росії на окупованій території України

30 вересня 2025 року Росія відсвяткувала річницю «возз’єднання нових регіонів» — так у прокремлівських джерелах дезінформації називають окупацію частин Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей України. Із цієї нагоди в Росії випустили монети із зображенням українських земель та організували пишні концерти, де провідні російські знаменитості вихваляли «турботу» Москви про окуповані території. Кремль ретельно спланував ці заходи, щоб створити видимість стабільності і процвітання — показовий пропагандистський спектакль, покликаний приховати жорстоку реальність, далеку від цієї оманливої картини.

Яскравий приклад реалій життя на окупованих територіях — поточна криза водопостачання. Після першого вторгнення Росії у 2014 році в цих регіонах виникла серйозна нестача питної води, а з 2022 року ця проблема тільки погіршується. Тепер вона спричиняє Кремлю серйозний головний біль, а його спосіб «самолікування» — це безперервний потік пропаганди й дезінформації.

Крим і міф про «водний екоцид»

До 2014 року 85 % води до Криму постачалися через Північнокримський канал, велику гідротехнічну споруду, що спрямовувала воду з річки Дніпро на півострів. Після окупації та відмови Росії вести переговори чи платити за цей цінний ресурс, Україна перекрила подачу води до Криму та побудувала тимчасову греблю в Херсонській області.

Деякий час запаси кримських водосховищ давали Кремлю змогу применшувати проблему. Однак військові потреби швидко вивели з рівноваги водний баланс Криму. Російська армія, що окупувала Крим, використовувала надмірну кількість води для своїх потреб. Штучне зростання чисельності населення на півострові внаслідок масового переселення росіян також різко збільшило навантаження на ресурси. До 2016 року дефіцит став настільки серйозним, що Москва зробила з нього політичну зброю. На засіданні Ради Безпеки ООН у листопаді 2016 року представник Росії Пьотр Ільїчов звинуватив Україну в проведенні «водної блокади», яка нібито порушувала права людини та міжнародні норми. Це звинувачення ігнорувало ключовий факт: згідно з міжнародним правом, саме окупаційна держава є відповідальною за забезпечення основних потреб населення.

З того часу Росія вибудувала розлогий наратив про «водний екоцид», нібито спричинений Україною, і навіть подала позов до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Коли суд у 2023 році зрештою відхилив позов Росії, кремлівські ЗМІ в основному проігнорували цей результат, бо інформаційну цінність від справи вже було отримано: вона підсилювала улюблені російські тези про власну жертовність і моральну перевагу перед так званою західною несправедливістю.

Звинувачення Заходу, обіцянки чудес

Окрім звинувачень на адресу України, Кремль також намагався покласти провину на «злий і агресивний Захід», стверджуючи, що «водна блокада Криму є частиною антиросійської стратегії», яку нібито реалізують ЄС і США. Інші наративи були відверто абсурдними: пропагандисти стверджували, що оскільки річка Дніпро бере свій початок у Росії, її вода «належить» Москві. Вони навіть погрожували «відрізати річку» від України.

Щоб приховати погіршення ситуації, прокремлівські дезінформаційні канали поливали аудиторію обіцянками інженерних чудес. Кремль обіцяв побудувати підводний тунель під Чорним морем для постачання російської води до Криму. Поширювали й ідею про видобування води з печер на морському дні, бо «джерела прісної води б’ють прямо з дна Чорного моря». Вони навіть заявляли, що застосують літак, який спричинить дощ, вибиваючи опади з хмар над водосховищами.

Жодну з цих обіцянок не виконали. Місцеве населення звикло до планових відключень води та нескінченних черг біля автоцистерн, які кілька разів на тиждень доставляли питну воду. Тимчасом російська армія бурила нові свердловини та будувала водопроводи для власних потреб, готуючись до повномасштабного вторгнення.

Вода як привід для війни

До 2022 року пропаганда на тему води перетворилася на виправдання військової агресії. Росія не приховувала, що однією з її військових цілей в Україні було створення сухопутного коридору між Росією та окупованим Кримом і встановлення контролю над Північнокримським каналом. Це подавалося як «визвольна» місія з метою відновлення водопостачання на півострові. За кілька днів російські війська окупували гідротехнічні споруди в Херсонській області України, а російські державні ЗМІ святкували цей крок як тріумф: мовляв, московська влада виконала обіцянку врятувати Крим від спраги.

Ідея того, що відновлення водопостачання в Криму якимось чином могло легітимізувати вторгнення Росії, з’явилася навіть у західних дискусіях. У жовтні 2022 року Ілон Маск включив гарантію водопостачання в Криму як один із пунктів своєї контроверсійної пропозиції щодо миру між Росією та Україною, яку він опублікував у своєму акаунті в Twitter.

Насправді це так зване досягнення виявилося ілюзорним. Навіть коментатори Кремля визнали, що втрати води в каналі сягнули 40 відсотків, і звинуватили Київ у браку підтримки інфраструктури, яка роками перебувала під російською окупацією.

З того часу запаси води помітно зменшилися в південних регіонах України, включно з Кримом. У 2023 році під час стримування української контрнаступальної операції, російська армія підірвала греблю Каховської ГЕС. Це створило ще одну надзвичайну ситуацію для всіх об’єктів, які залежали від води з Дніпра. Російська влада, у якої не залишилося кого звинувачувати у «водному екоциді» Криму, проблему водопостачання почала замовчувати, що стало ще одним інструментом контролю в арсеналі кремлівських маніпуляцій.

Спраглі патріоти

У 2025 році проблема водопостачання на окупованих територіях на сході України стала критичною. Незалежні журналісти малюють похмуру картину, яка контрастує з офіційними повідомленнями. Великі міста, такі як Донецьк і Маріуполь, отримують воду лише на кілька годин що два-три дні. Коли зникає вода, першими страждають лікарні, дитячі садки та школи. Цілі райони залежать від води з автоцистерн, яку доставляють лише раз чи два на тиждень, а мешканцям залишається годинами чекати в чергах, щоб наповнити кілька пляшок.

Кремль розпочав чергову кампанію FIMI (іноземних інформаційних маніпуляцій і втручання в інформаційний простір), де цю гуманітарну катастрофу називають «тимчасовими труднощами та дрібними незручностями». Державні ЗМІ повідомляють, що «Путін особисто займається розв’язанням цієї проблеми» й наразі «ремонтуються кілометри магістрального водогону». Кремль пообіцяв Донбасу реалізацію масштабних інфраструктурних проєктів, зокрема з опріснення води Азовського моря як в Ізраїлі чи Південній Кореї. Вони також стверджують, що регіон «дуже скоро» матиме стільки води, що туристичні об’єкти та розкішні курорти будуватимуться просто на лінії фронту.

Водночас коментатори додають, що населення має ставитися до «неприємної ситуації з водою» зі стоїчною витримкою заради великої Імперії: «Сьогодні практично нічого не залишається, окрім як терпіти й чекати. Нехай це терпіння буде винагороджено якнайшвидше!» Тимчасом, у вересні 2025 року з’явилася інформація, що Росія планує криміналізувати публікування інформації про нестачу води. Це класична тактика Кремля: не розв’язувати проблему, а замовчувати її, продовжуючи підтримувати міф про квітучу Росію.

Управління сприйняттям, а не реальністю

Від Криму до Донбасу вода стала одним з улюблених інструментів маніпуляції, які використовує Москва. Кожен етап кризи — від міфу про «водну блокаду» України до фантазій про підводні тунелі й коментарів про «героїчне терпіння» — відображає одну закономірність: стратегію Кремля маскувати провали в управлінні за допомогою пропаганди. Там, де Росія не може забезпечити стабільність або базові послуги, вона створює історії. Вода в кранах може зникнути, але потік пропаганди ніколи не вичерпується.