Погляд історика: війна Росії проти України та як її правильно закінчити

Текст ґрунтується на ключових аргументах із дискусії, організованої Європейською службою зовнішніх справ (ЄСЗС) 16 січня 2026 року

Україна посідає центральне місце в європейській історії

Одним із найпоширеніших викривлень у дискусіях про війну Росії проти України є припущення, що Україна — історично маргінальний і своєрідний «периферійний випадок», який нібито лише нещодавно втягнули в європейські справи. Це припущення не тільки є хибним, але й активно відтворює кремлівський погляд на історію.

Україна була одним із центральних регіонів європейського розвитку з доісторичних часів. Деякі з найдавніших відомих поселень льодовикового періоду в Європі були розташовані на її території. Саме тут з’явилися ранні міські поселення — давніші за ті, що виникли в Месопотамії. Корені індоєвропейських мов сягають цього регіону. Класична грецька культура була тісно пов’язана з узбережжям Чорного моря. Через територію сучасної України проходили мережі готів, гунів і вікінгів, а частина цих рухів походила саме звідси.

Географія України є винятковою в європейському контексті. Вона поєднує родючі ґрунти, судноплавні річки, що течуть з півночі на південь і безпосередній доступ до моря. Ця унікальна конфігурація історично зробила територію успішною, але також особливо вразливою до імперської експансії.

Упродовж понад трьох тисячоліть ця географія приваблювала імперії, які прагнули контролю над сільськогосподарським виробництвом, торговими шляхами та доступом до морської могутності. Нинішня війна не є відхиленням від норми; це останній прояв давньої імперської логіки.

Розуміння цього є ключем до протидії дезінформації, яка подає російську агресію як нібито оборонну або вимушену реакцію. Ця закономірність є структурною, а не випадковою.

Як історичні міфи стають інструментом влади

Російська державна ідеологія ґрунтується на фальсифікованому баченні історії — твердженні про нібито пряму історичну лінію від Русі раннього Середньовіччя до Російської Федерації сучасності. Цей наратив подає історію як безперервну й нібито наперед визначену лінію розвитку. Він не тільки хибний, але й політично функціональний. Коли ми намагаємося сперечатися з цим наративом на його ж умовах — просто виправляючи факти — ми все одно приймаємо рамки, які нав’язує Москва.

Ефективніша відповідь починається з відкидання самої передумови. Минуле України, як і минуле кожного європейського суспільства, є багатошаровим, плюралістичним і сформованим людською суб’єктністю. Щойно історію починають сприймати як таку, що формується обставинами й діями людей, а не як неминучий процес, імперські претензії втрачають свою переконливість.

Як Європа розповідає про саму себе

Європейський Союз часто передусім описує себе як «мирний проєкт». Хоча цей наратив є політично комфортним, він історично неповний і обмежує стратегічно.

Європа стала мирною не тому, що відкрила для себе моральну цінність миру, а тому, що її імперії розпалися. По суті, ЄС є найуспішнішим постімперським політичним проєктом у світі — альтернативним способом організації влади й добробуту без імперій.

Невизнання цього суттєво обмежує здатність Європи діяти. Коли Європа бачить себе лише як прихильницю миру, їй важко протистояти акторам, що відкрито мислять імперськими категоріями. Росія не прагне миру, вона прагне відновлення імперії. Проти такого проєкту самої лише мирної риторики недостатньо. Поразка Німеччини в 1945 році стала результатом не мирної риторики, а дій скоординованої військової й економічної коаліції.

Постімперська Європа має визнати, що поразка в імперських війнах — це не трагедія, а історична необхідність і часто є передумовою для реформ.

Постійний міф про «непереможну» Росію

Одним із найуспішніших досягнень Кремля у сфері дезінформації є міф про непереможність Росії: ідея, що Росія є безмежно сильною, ніколи не програє воєн і може нескінченно підтримувати конфлікти.

Історія показує протилежне. Росія неодноразово програвала війни: Японії, Польщі, в Афганістані та в Першій чеченській війні. Унаслідок Першої світової війни розпалася Російська імперія. Навіть під час Другої світової війни радянська перемога була нерозривно пов’язана з масштабною підтримкою ззовні. Історія показує, що імперії зрештою програють свої останні війни — і саме така поразка часто відкриває шлях до внутрішніх перетворень.

Прийняття міфу про російську невразливість не тільки дезінформує, а й послаблює європейську політику та продовжує конфлікт, знижуючи очікування щодо змін.

Ядерна зброя не є вирішальною, справжній ризик — це ядерний шантаж

Ядерну зброю часто подають як вирішальний чинник у позиції Росії у війні проти України. Історично це припущення не витримує критики. Держави, що володіють ядерними арсеналами, регулярно програють війни. Ядерна зброя не давала Росії змоги вигравати війни в минулому.

Справжня небезпека для України полягає в іншому. Якщо Росії дозволять перемогти завдяки ядерним погрозам на адресу держави зі звичайним озброєнням, це створить глибоко дестабілізуючий прецедент. Такий результат став би сигналом, що ядерне залякування є ефективним інструментом примусу, а здобуття ядерної зброї — єдиним надійним способом стримувати агресію.

Економічна основа війни: енергоресурси

Матеріальною основою військових зусиль Росії є не ідеологічна сила, а доходи від вуглеводнів. Прибутки від нафти і газу підтримують як російську державу, так і її військовий потенціал.

Якщо справжньою метою є припинення війни, то цією економічною основою потрібно серйозно й послідовно зайнятися. Часткові заходи, які не зачіпають основних потоків доходів, лише затягують конфлікт і підсилюють ілюзію російської витривалості.

Опір України та стратегічний момент Європи

Повномасштабне вторгнення в Україну триває вже довше, ніж тривала німецько-радянська війна 1941–1945 років. Його значення важко переоцінити не лише для України, а й для самої Європи.

Опір України дав Європі час — переосмислити власну безпеку, свої залежності та стратегічну автономію. Без цього опору Європа не мала б такої можливості. Україна змушує Європу подивитися в очі реальності, яку надто довго ігнорували.

Цей момент також дає Європі шанс ментально й політично звільнитися від надмірної залежності від Сполучених Штатів — процесу, що стає дедалі неминучішим.

Висновок: Україна як вибір щодо майбутнього Європи

Україна є вирішальним роздоріжжям для майбутнього Європи. Україна, поглинена імперією, надала б сили принципово іншій і набагато небезпечнішій Росії. Україна, інтегрована в Європу, зміцнює постімперську альтернативу, яку втілює ЄС.

Цього результату не досягти абстрактними закликами до миру.

Для цього потрібно визнати імперську логіку подій, розвінчати міфи про неминучість, протистояти економічним чинникам, що підтримують війну, і усвідомити власну суб’єктність Європи в історії. У цьому сенсі суть війни не лише в Україні. Йдеться також про те, чи розуміє Європа, чим вона є — і проти чого виступає.