Тотальний перезапис: спроби Росії стерти українську мову

Мова — це початковий код ідентичності, що визначає спосіб мислення та висловлювання. Ми вже розглянули, як Росія переписувала історію та спотворювала культуру. Атака на українську мову має на меті знищити саму основу ідентичності. Однак українська мова продовжує жити й щоразу відроджується. Вона відкидає нав’язану ззовні імітацію й зберігає в собі відбиток історії та культури, що її сформували.

У сучасній російській ідеології центральне місце займає наратив про «захист російськомовних». У 2014 році твердження про дискримінацію російськомовного населення в Україні використовували для виправдання військового й політичного втручання. У 2022 році подібна риторика супроводжувала повномасштабне вторгнення. Оновлена «Стратегія державної національної політики РФ до 2036 року» виправдовує агресивну окупацію, називаючи її історичним возз’єднанням російськомовного населення. У поєднанні з маніпулятивним наративом про те, що більшість українців є російськомовними, ця стратегія створює підґрунтя для подальшого втручання Росії.

Ідея того, що знищення української мови є необхідною умовою контролю над Україною, з’явилася до Володимира Путіна. Протягом століть російська влада — імперська, радянська, а тепер і сучасна — розглядала мову як елемент політичної стратегії, а не як культурну спадщину. Протягом чотирьохсот років українську мову обмежували циркулярами, указами, церковними осудами та законодавчими заборонами. Усе це звужувало її використання в освіті, видавничій справі, державному управлінні та суспільному житті.

У радянські часи російську мову піднесли до статусу наднаціональної як основного засобу управління та науки. А останнім часом її просувають як інструмент «міжнаціонального спілкування». Вона мала інституційну підтримку й відкривала можливості для соціальної мобільності. Українську мову натомість часто витісняли у приватну сферу та змальовували як провінційну й придатну для народної творчості, але не для владних інституцій.

Спроби послабити українську мову через правові механізми відбувалися й усередині країни. У 2012 році за президентства Віктора Януковича парламент ухвалив мовний закон «Ківалова-Колесніченка», який розширив офіційне використання російської мови у кількох регіонах. Критики попереджали, що він підривав конституційний статус української мови як єдиної державної мови. Масові протести 2014 року призвели до усунення Януковича від влади. Це стало проявом ширшого опору курсу на зближення з Москвою та водночас засвідчило зростання підтримки європейської інтеграції.

Окупований Крим — яскравий приклад того, як Росія реалізує мовну політику на захопленій території. Попри проголошення Кремлем трьох офіційних мов на півострові (російської, української та кримськотатарської), станом на кінець 2025 року в Криму не залишилося жодної української школи. Під приводом «підвищення кваліфікації вчителів» та «поліпшення освітніх програм» Росія систематично русифікує та мілітаризує українських дітей на тимчасово окупованих територіях.

Хоча опитування показують, що понад 90 % українських учителів, батьків та учнів вважають українську мову своєю рідною, кремлівська пропаганда й далі поширює твердження, що російськомовні в Україні зазнають систематичних утисків. Це твердження поширюють попри відсутність доказів. Відсоток людей, які вважають українську мову своєю рідною, зростає, зокрема як реакція на російську агресію. Замість того щоб захищати, Кремль відштовхує тих, хто розмовляв російською.

Політика на окупованих територіях — від перебудови системи освіти до придушення українського суспільного життя — чітко демонструє справжні наміри. Усвідомлення того, яке майбутнє Кремль готує для всієї України, викликає тривогу.

Історія визначає минуле, культура втілює колективну пам’ять, а мова передає і те, й інше з покоління в покоління. Тому спроби контролювати її — це посягання на щось фундаментальне: здатність суспільства називати й осмислювати себе власними словами.