Інтерв’ю з Кіром Джайлзом
Кір Джайлз — британський письменник, експерт із питань російської армії та російської дезінформації. Він пише про геополітичний конфлікт між Заходом і Росією і коментує його, зокрема є автором книги NATO’s Handbook of Russian Information Warfare (Посібник НАТО з російської інформаційної війни), опублікованої Оборонним коледжем НАТО. У своїй останній книзі Who Will Defend Europe? An Awakened Russia and a Sleeping Continent (Хто захищатиме Європу? Пробуджена Росія і сплячий континент) Джайлз викладає жорсткі рішення, що стоять перед лідерами та суспільствами, які зіткнулися з поверненням війни в Європу.
Чи вважаєте ви, що за останні кілька років, із часу публікації вашого Посібника з російської інформаційної війни, багато що змінилося на Заході в сприйнятті російських FIMI?
Легко подумати, що нині часи кардинально інші, але насправді ми маємо справу із черговою хвилею нових технологій, що дозволяють Росії застосовувати методи, які вона використовувала завжди. Ми вже бачили це раніше: спочатку з появою інтернету, тоді зі зростанням популярності соцмереж, а тепер зі штучним інтелектом. Змінюються тільки швидкість і масштаби, з якими Росія може робити те, що вона робила б у будь-якому разі. Водночас існують методи, які Росія системно застосовує вже тривалий час, від яких західні суспільства, здається, досі не мають належного захисту. Росія дуже добре розуміє, як використовувати поведінку західних медіа, і продовжує це робити, оскільки ті поводяться переважно однаково. Ми знову побачили це протягом останніх кількох тижнів. Західні медіа говорили про «мирний план Трампа», попри те, що його автором був не Трамп, він не стосувався миру і взагалі не був планом.
Той факт, що Росія все ще може натискати на потрібні кнопки, щоб викликати бажаний ефект у значній частині західного медіапростору, є чітким свідченням того, що нам досі бракує деяких із найосновніших заходів захисту від російських інформаційних маніпуляцій. Як показав приклад 28 пунктів капітуляції, це дозволяє формувати нову нав’язану реальність, з якої аудиторіям згодом доводиться виходити.
Як ми можемо зменшити ці вразливі місця, при цьому зберігаючи відкритість наших суспільств і цілісність демократій?
Сьогодні я в Брюсселі, щоб обговорити це питання з міжнародними організаціями. Насамперед воно полягає у фактичному впровадженні вже наявних правил. Тобто підхід у локальних медіасередовищах має відповідати нормативно-правовим рамкам, законодавчому середовищу та суспільним нормам, які визначають, що є прийнятним. Водночас потрібно визнати, що вільний і відкритий обмін інформацією перебуває під загрозою — і відповідно реагувати.
Усі наші нещодавні успіхи у виявленні, викритті та дискредитації поширювачів дезінформації передусім стали можливими завдяки політичним рішенням.
Йдеться про виділення ресурсів, визнання загрози реальною, залучення контррозвідувальних спроможностей, аналіз причин, з яких окремі особи діяли як агенти впливу ворожої держави, і, зрештою, про їхнє притягнення до відповідальності.
Проблема полягає в тому, що ми все ще не маємо спільного, єдиного розуміння природи самої загрози, не кажучи вже про послідовний підхід до впровадження необхідних заходів реагування.
Аналогічно, що стосується навчання медіаграмотності, то вже принаймні десять років усі вказують на такі країни, як Фінляндія — знову й знову Фінляндія — як доказ того, що це можливо і здійсненно. Є конкретні способи, що сприяють формуванню імунітету суспільства до дезінформації.
Зазвичай висловлюють заперечення, що навчання цілого покоління займає дуже багато часу. Але ми вже десять років говоримо про це, а це означає, що діти, яких навчали таким чином, коли ця розмова тільки починалася, тепер є повноцінними споживачами інформації. Тож найкращий час для цього був десять років тому. Наступний найкращий час — це зараз.
Якби вам потрібно було визначити, у чому полягає загроза, як би ви це сформулювали?
Важко викласти це одним реченням, особливо після написання кількох досить об’ємних книг на цю тему. Але в найпростішому вигляді загрозу можна описати як створення альтернативної реальності, яка корисна нашим супротивникам і ставить нас у невигідне становище. Це передбачає не тільки перекручування окремих фактів, на які люди покладаються під час прийняття щоденних рішень, але й усю рамку, у межах якої ухвалюються рішення.
Найшкідливіша дезінформація часто не стосується конкретних даних. Вона стосується побудови логічної структури, у межах якої ці дані набувають значення і впливу. Дехто описує це як російську концепцію рефлексивного контролю, інші називають це перенесенням образів і смислових зв’язків. На практиці це означає формування у свідомості цільової аудиторії — чи то громадськості, чи то осіб, які приймають рішення в західному суспільстві — набору припущень і орієнтирів, які підштовхують їх до рішень, вигідних Росії або іншим ворожим áкторам і невигідних для них самих.
Чи можете ви навести приклад технік, які застосовує Росія?
Ми маємо дуже свіжий приклад. Росії вдалося переконати більшість західних медіа, що так званий план капітуляції України у 28 пунктах був ініціативою США і якимось чином пов’язаний з миром. Ця історія і далі розгортається.
Є також чіткі історичні приклади, коли Росія досягала значного успіху завдяки тривалим, багаторівневим, багатогранним і багатогалузевим кампаніям. Класичним прикладом є використання Росією ядерного залякування. Це виходить далеко за межі грубих ядерних погроз, які ми бачили після лютого 2022 року, і включає масштабну багаторічну підготовку, покликану забезпечити ефективність цих погроз.
Згодом Росії вдалося переконати надто багато людей у Європі та США — людей, які за своїм досвідом і статусом мали б розуміти ситуацію краще, — що будь-яка ескалація з Росією неминуче призведе до застосування ядерної зброї. Це переконання безпосередньо впливало на політику. Це такоє було ключовою причиною, чому США спочатку обмежували обсяг підтримки України після повномасштабного вторгнення, виправдовуючи ці обмеження тим, що поразка Росії неминуче призведе до ядерної ескалації.
Цей результат став великим успіхом для низки взаємопов’язаних російських кампаній, проведених протягом попереднього десятиліття. Вони включали постійні пропагандистські повідомлення, у яких неодноразово стверджувалося, що будь-які прорахунки або конфронтація неминуче призведуть до ядерної війни. Через постійне повторення цей наратив став частиною неусвідомлених фонових припущень, на яких ґрунтуються коментарі західних медіа.
Водночас Росія підкріплювала цей наратив діями у фізичному просторі, такими як тривала гра на межі російських військових кораблів і літаків, покликана переконати західних політиків, що ненавмисне зіткнення не тільки можливе, але й неминуче, і що таке зіткнення неодмінно призведе до застосування ядерної зброї. Часто повторюване твердження, що «Путін ніколи не йде на деескалацію», подавалося у великих частинах західних медіа як встановлений факт. Попри це, воно не має жодного підґрунтя в реальності й саме по собі стало результатом наполегливої та скоординованої російської інформаційної кампанії.
Результатом є взаємопідсилений і взаємопов’язаний комплекс заходів, що складається з численних елементів кампанії, які можуть здаватися нешкідливими або непов’язаними, якщо аудиторія не буде пильною. У сукупності вони є класичним прикладом того, як Росія поєднує інформацію, сприйняття та фізичні дії для досягнення стратегічного успіху.
Російські FIMI часто мають на меті поширення недовіри та підрив демократичних інститутів, але також спрямовані на створення позитивного образу Росії. Історично такі спроби часто були успішними, але після вторгнення в Україну ми живемо в іншій реальності. Одним із недавніх прикладів є «візи спільних цінностей». Яка справжня мета цієї ініціативи? Чи вірять її автори, що вона може справді зацікавити європейців? Чи це насамперед короткострокова тактика — можливо, навіть інструмент вербування, — замаскований під цінності?
Тут є кілька різних елементів. Це правда, що зараз у цілому світі, а не тільки в Європі, менше людей, які готові виправдовувати дії Росії. Насправді одним з найбільших помічників у моїй роботі був сам Володимир Путін і поведінка російської держави, тому що тепер мені доводиться докладати менше зусиль, щоб переконати людей, що Росія є проблемою. Мені більше не потрібно переконувати аудиторію, що Росія хоче перекроїти кордони Східної Європи: якщо подивитися на російські карти, можна побачити, що це вже зроблено в Україні та Грузії.
У цьому сенсі росіяни самі надають більше аргументів, ніж я. Це особливо очевидно зараз, коли Росія більше не прикидається, що прийняття до НАТО нових країн у Східній Європі спровокувало її напади на сусідні країни — це наратив, від якого Росія сама значною мірою відійшла.
Однак ми досі маємо справу з інерційним ефектом десятиліть вибудовування російських наративів і дезінформаційних кампаній. Багато людей були настільки занурені в російську пропаганду в попередні десятиліття і покоління, що їм зараз важко відійти від неї, навіть коли сама Росія покинула ці аргументи. У результаті вони продовжують стверджувати, що розширення НАТО змусило Росію напасти на своїх сусідів, попри те, що Росія вже не озвучує ці аргументи.
Ці погляди, які так ґрунтовно й органічно вкоренилися за тривалий час, буде набагато складніше поставити під сумнів. Вони є частиною ментальної структури, яку Росія навмисно прагнула створити — структури, через яку люди інтерпретують і розуміють світ.
У інших аспектах залишається питання: чому Росія проводить такі кампанії? Відповідь проста — бо вони працюють. Вони успішно переконують деякі верстви населення, що Росія є захисницею «традиційних цінностей», особливо в інформаційному середовищі Європи та Північної Америки, де, на думку багатьох людей, ці цінності під загрозою. Росія усвідомлює цю можливість і використовує її, позиціюючи себе як захист від того, що ці аудиторії сприймають як загрозу своїм переконанням або добробуту.
То, на вашу думку, ці кампанії з формування позитивного образу Росії все ще працюють в Європі?
Безумовно – для різних аудиторій і з різних причин. Росія зараз має значну перевагу, оскільки більше не обмежена єдиною ідеологією. Вона може апелювати до стількох різних мотивів для підтримки російських інтересів, скільки їй потрібно, і не обмежена необхідністю просувати єдиний, внутрішньо узгоджений наратив, щоб залишатися правдоподібною. У результаті взаємні суперечності в російській дезінформації більше не є слабкістю, а перевагою.
Обговорюючи ядерні погрози Росії, як ми маємо реагувати на тих, хто вважає взаємодію надто небезпечною або стверджує, що навіть невелика ймовірність ядерної ескалації є достатньою, щоб стримати дії? Як ми можемо застосувати зважений, тверезий підхід, який визнає ризики, але не дозволяє їм паралізувати нашу реакцію?
Навряд чи хтось серйозно стверджує, що ймовірність того, що Росія колись застосує ядерну зброю, у розробку якої вона вклала стільки коштів, дорівнює нулю. За винятком, звичайно ж, того, що вона вже була використана як інформаційна зброя. Однак одним із найкорисніших підходів, який я виявив під час цих дискусій, є аналіз географії тих, хто не вірить у російські ядерні погрози.
Люди, які найменше вірять цим погрозам — це ті, хто знаходиться найближче до Росії: держави та суспільства, які виділяють найбільше ресурсів на розуміння Росії та мають безпосередній досвід російської окупації. Це парадоксально, бо саме ці áктори в групі найбільшого ризику. Проте вони найменше вірять у ймовірність використання Росією ядерної зброї.
Це може здатися найбільшим ризиком, але насправді відображає найбільшу впевненість у їхньому розумінні того, як Росія діє і яку гру веде. Навіть якщо припускати певну ймовірність застосування Росією ядерної зброї, це не повинно визначати нашу оцінку того, як Росія маніпулює іншими державами та тисне на них.
EUvsDisinfo: Наостанок, що можна сказати про Росію та Китай, їхню синергію в контексті FIMI та можливі слабкі місця, на які нам важливо звернути увагу?
«Синергія» — це слушний спосіб це сформулювати. Ми бачимо, що багато коментаторів вказують на потенційну співпрацю між двома сторонами, і існує ризик переоцінки цих відносин, оскільки сама наявність кореляції не означає причинно-наслідкового зв’язку. Просто тому, що Китай помітив, що Росія особливо ефективно досягає інформаційних результатів за допомогою певних технік, і вирішив експериментувати з подібними підходами, не обов’язково означає, що ці дві країни тісно координують свої дії або стежать за найменшим кроком одна одної. Попри загальний напрямок руху та спільний інтерес до ослаблення Заходу, їхні стратегічні цілі значно розбігаються.
Я б відніс це до тієї ж категорії, що й те, як інші політичні áктори по всьому світу — в тому числі в західних демократіях — визначили російську дезінформацію, зловмисний вплив і техніки маніпуляції та визнали їх корисними для власних політичних цілей, іноді навіть у самих демократичних системах.
Проте це не виключає можливості певного обміну передовим досвідом між Росією та Китаєм. Ми знаємо, що існує певна спільність поглядів на природу інформації та інформаційної війни. Однак, виходячи з доказів, які наразі доступні у відкритих джерелах інформації, не слід вважати це систематичним або масштабним явищем.
Це інтерв’ю є письмовою транскрипцією аудіорозмови, проведеної в Брюсселі 27 листопада 2025 року.
