Інформаційні лещата Росії на окупованих територіях України

Після незаконної анексії Криму Росією у 2014 році та початку воєнних дій у Донецькій і Луганській областях мешканці тимчасово окупованих територій (ТОТ) України зіткнулися з дедалі жорсткішим контролем над інформацією. Цей процес різко прискорився після повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року.

Сьогодні приблизно 5–6 мільйонів людей, які живуть під окупацією, перебувають у тривалому стані інформаційного вакууму. Вони відрізані від українських медіа, перебувають під постійним впливом російської пропаганди, стикаються з відключеннями інтернету й заборонами на використання соціальних месенджерів і дедалі більше бояться спілкуватися навіть з близькими родичами. У багатьох населених пунктах доступ до інтернету нестабільний або надається на певних умовах, навіть із використанням VPN.

Цей інформаційний вакуум не є випадковим. Це прямий наслідок цілеспрямованої політики Росії — ізолювати мешканців ТОТ, переформатувати українську ідентичність, придушити інакомислення та приховати реальність від зовнішніх спостерігачів. Розуміння того, як функціонує ця система, а також її соціальних і психологічних наслідків, є важливим не тільки для України, а й для західних політиків, які прагнуть зрозуміти, як працює сучасна окупація в цифрову епоху.

Заміна медіа та технологічний примус

«Це було у 2018 або 2019 році. Я відвідувала своїх батьків у Криму і спробувала перевірити українські новини. Я була здивована, побачивши, що медіа, які зазвичай читаю, були просто заблоковані», — розповіла мені 35-річна Катерина з Керчі. Для людей, які живуть на ТОТ, доступ до інформації, створеної за межами окупації, став радше розкішшю, а не правом.

Одним із перших кроків російської окупаційної влади після захоплення українських територій стало систематичне усунення українських медіа. Телеканали, радіостанції, газети та інтернет-видання були закриті, конфісковані або змушені перереєструватися відповідно до російського законодавства. На їхнє місце були впроваджені російські державні медіа або ресурси, керовані окупаційною владою, що створили видимість функціонального місцевого медіасередовища при повному знищенні плюралізму.

Цей процес розпочався в Криму та окупованих частинах Донецької та Луганської областей у 2014–2015 роках, але значно розширився після повномасштабного вторгнення у 2022 році, і охопив окуповані частини Запорізької та Херсонської областей. Протягом перших 1000 днів повномасштабної війни щонайменше 329 українських медіа були змушені припинити свою діяльність — в основному через окупацію та сильний фінансовий тиск.

Дослідження Детектор медіа у співпраці з Центром інформаційної стійкості показує, що витіснення медіа відбувалося в тісному зв’язку зі стрімкою «русифікацією» телекомунікаційної інфраструктури. Контроль над контентом доповнився контролем над технічними каналами, через які проходить інформація.

Згідно зі звітом, наприкінці травня 2022 року окуповані частини Херсонської та Запорізької областей почали переходити на телефонні коди Росії та SIM-картки, видані російськими мобільними операторами. Цей перехід був технічно уможливлений перенаправленням інфраструктури з окупованого Криму. У грудні 2023 року Міністерство цифрового розвитку Росії оголосило про плани забезпечити мобільний зв’язок стандарту LTE на території самопроголошених «Донецької народної республіки» (ДНР), «Луганської народної республіки» (ЛНР) та окупованих частинах Запорізької і Херсонської областей. Сьогодні на ТОТ у сфері телекомунікацій домінують оператори, підконтрольні Росії.

Дослідження також документує, як до 2023 року доступ до інтернету на окупованих територіях був фактично централізований. Панівним провайдером у Криму, Донецькій, Луганській, Запорізькій та Херсонській областях став Міранда-медіа, що надає послуги мобільного зв’язку, широкосмугового інтернету та інші цифрові послуги. Ця монополізація дозволила окупаційній владі фільтрувати трафік, блокувати вебсайти та відключати зв’язок практично безперешкодно.

Заміна медіа була підкріплена примусовими технологічними рішеннями. Українські мобільні оператори були витіснені, а доступ до українського мовлення — усунутий фізично. Так звана схема «вигідного обміну» розподіляла супутникове обладнання, яке транслювало лише російські канали в рамках пакета «Російський світ».

Російська влада систематично обмежувала доступ до цифрових платформ. Згідно з доповіддю від ОПОРА, 11 травня 2022 року Facebook та Instagram були заблоковані на територіях, підконтрольних самопроголошеним «ДНР» та «ЛНР». 3 червня окупаційна влада заборонила Viber, стверджуючи, що він використовувався Збройними силами України для збору даних про геолокацію. 22 липня обмеження було поширено на сервіси Google та YouTube.

Хоча мешканці Донецької та Луганської областей уже кілька років стикаються з перебоями в роботі месенджерів, Крим та окуповані частини Херсонської й Запорізької областей почали відчувати поширені та тривалі проблеми з підключенням у серпні й вересні 2025 року. Відтоді Telegram, WhatsApp та Instagram працюють з перебоями або взагалі не працюють, навіть коли користувачі намагаються отримати до них доступ через VPN.

Москва спонукає людей користуватися російськими месенджерами, які повністю контролюються державою. Один із таких застосунків, Max, рекламується як заміна всіх інших платформ і, за повідомленнями, за шість місяців до нього приєдналося 75 мільйонів користувачів. Збираючи великі обсяги даних про користувачів, він дає змогу здійснювати стеження та поширювати державну пропаганду. Разом із розширеними системами відеоспостереження та біометричного підтвердження особи для оформлення сім-картки ці інструменти посилюють контроль над повсякденним життям і обмежують можливість людей спілкуватися вільно.

Ці заходи ілюструють, що заміна медіа та технологічний примус функціонують як єдина система.

Контроль над контентом неможливо відокремити від контролю над зв’язком. Окупація тримається не лише на фізичній присутності, а й на можливості вирішувати, що саме люди можуть бачити, чути та поширювати.

Придушення інформації та пропаганда

Російські сили цілеспрямовано переслідують українських журналістів — вони ведуть списки осіб, яких мають намір затримати, щоб перешкоджати як місцевому, так і міжнародному висвітленню війни та окупації. Навіть після того, як багато українських журналістів припинили роботу з початком повномасштабного вторгнення, затримання, залякування та кампанії з дискредитації продовжувалися. Інших примусили до співпраці або замінили лояльними особами. Створено нові медіа, які імітують «місцеві голоси» і вірно повторюють наративи Кремля.

Заміна медіа відбувається як структурно — через блокування, конфіскацію та примусову перереєстрацію відповідно до російських законів і норм — так і символічно, шляхом імітації звичайної місцевої журналістики.

Відразу після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року Росія розширила свої пропагандистські зусилля через захоплені українські телеканали та друковані медіа, але основну увагу швидко зосередили на цифрових платформах, зокрема Telegram. Виробництво телепрограм і газет в окупованих районах є дорогим і логістично складним. Натомість Telegram пропонує значно дешевшу й швидшу альтернативу.

З лютого 2022 року майже щодня з’являються нові Telegram-канали, орієнтовані на окуповані території, що є різким зростанням у порівнянні з попередніми роками. Цей сплеск призвів до створення щільної екосистеми з сотнями каналів, пов’язаних із конкретними містами та регіонами. Їхній контент є повторюваним і навмисно банальним — новини про ринки, дорожні роботи, житло та комунальні послуги — і призначений для створення образу «нормального життя» під контролем Росії. Як зазначено в дослідженні Центру аналізу європейської політики (CEPA), ці канали часто приваблюють обмежену кількість справжньої місцевої аудиторії і виконують радше демонстративну функцію, показуючи керівництву в Москві, що «інформаційна робота» ведеться.

Водночас Росія натрапила на труднощі у формуванні кола місцевих медійників, які б заслуговували на довіру. У Херсоні, Маріуполі та Мелітополі окупаційні сили перепрофілювали захоплену інфраструктуру українських ЗМІ на пропагандистські медіа, серед яких ТРК «Таврія», «За!ТВ» та «Маріуполь 24». Поширена відмова місцевих журналістів від співпраці змусила Росію імпортувати медіапрацівників з Росії та самопроголошених «ДНР» і «ЛНР».

Щоб компенсувати цю нестачу кадрів, ставленики Москви створили медіашколи на окупованих територіях, де індоктринують підлітків і молодь. Такі школи часто пов’язані з провійськовими молодіжними рухами, як-от «Юнармія» або «Рух перших». Ці школи функціонують як довгострокові фабрики кадрів, прищеплюючи пропагандистські навички та лояльність у ранньому віці. Фінансові стимули для фахівців з Росії були значними. За даними організації «Репортери без кордонів», рекрутер із Санкт-Петербурга пропонував журналістам зарплату щонайменше 200 000 рублів (2300 євро) на місяць плюс витрати на проживання, а стажистам — близько 150 000 рублів (1700 євро). Хоча незрозуміло, яких конкретно медіа стосувалися ці пропозиції, цифри ілюструють надзвичайно високі зарплати в новостворених пропагандистських каналах.

Попри сильний акцент на цифрові інструменти, традиційні медіа часто мають глибший і триваліший вплив. Російські телевізійні передачі та безкоштовні газети, такі як «Наддніпрянська правда», виявилися особливо ефективними серед літніх жителів, які схильні довіряти знайомим форматам.

Загалом стратегія Росії є багаторівневою: цифрові медіа забезпечують швидкість, масштаб і видимість; традиційні медіа надають довгостроковий вплив; а придушення повністю блокує альтернативні джерела інформації.

Мова як інструмент контролю

Мовна політика стала ключовим інструментом контролю на окупованих територіях України. Обмеження щодо використання української мови в освіті, державних службах та медіа разом із нав’язуванням російської мови як домінантної мають не лише символічне значення. Вони змінюють ідентичність, впливають на доступ до можливостей та перешкоджають передачі культурної пам’яті.

Цей процес розпочався у 2014–2015 роках у Криму та частинах Донецької і Луганської областей. Україномовні школи були переведені на російську мову, уроки української мови скасували, а кількість годин викладання скоротили. На батьків чинили тиск для підписання заяв про те, що вони «за власним бажанням» обрали освіту російською мовою. У разі відмови батьків їхнім дітям погрожували.

До 2018 року в Криму не залишилося жодної української школи. Після початку повномасштабного вторгнення ці практики поширилися на новоокуповані регіони. З вересня 2023 року українська мова більше не була обов’язковою в окупованих Херсоні та Запоріжжі. Хоча це подавалося як «вибір», насправді відбувалося під наглядом і примусом. За даними організації Human Rights Watch, батьки, які намагалися організувати дистанційне навчання за українською програмою, зіткнулися зі штрафами, затриманням або навіть втратою права опіки над дітьми. Українських вчителів затримували, били або катували за відмову співпрацювати. У цьому контексті мовна політика впроваджується не тільки адміністративними заходами, а й через насильство. У 2025 році Росія офіційно вилучила українську мову та літературу зі своєї федеральної освітньої програми. Директива, видана 1 вересня 2025 року, яка забороняла викладання українською мовою в усіх школах на окупованих територіях, завершила політику виключення української мови з освітньої системи.

Окрім освітньої сфери, українську мову повністю вилучили з публічного спілкування. Офіційна інформація, телерадіомовлення та адміністративні матеріали видаються виключно російською мовою. Така сама ситуація спостерігається і в культурній інфраструктурі. До 2023 року окупаційна влада вилучила майже всі книги українських авторів з бібліотек в окупованих частинах Донецької та Луганської областей. Під час чергової скоординованої чистки бібліотек в окупованій Херсонській області у 2025 році російські сили конфіскували всі книги українською мовою, що залишилися. За повідомленнями, посадовці оголосили бібліотеки «чистими», маючи на увазі, що на полицях залишилася лише радянська та російська література.

Ці заходи свідчать, що мова свідомо використовується як інструмент контролю, спрямований на переформування ідентичності, обмеження передачі української культури між поколіннями та нормалізацію життя в російському інформаційному й ідеологічному просторі. Вилучаючи українську мову зі шкіл, медіа та бібліотек, окупаційна влада не тільки придушує інакомислення, а й стирає українську ідентичність мешканців ТОТ.

Затримання, психологічний тиск і самоцензура

Окрім технічного контролю та офіційної цензури, одним із найефективніших інструментів окупації став страх. Арешти, допити та залякування — іноді за такі дрібниці, як коментар у Telegram або приватне повідомлення — створили атмосферу постійної вразливості.

У Криму російські сили ведуть Telegram-канал під назвою «Кримський СМЕРШ», який публічно деанонімізує осіб із проукраїнськими поглядами та змушує їх записувати вибачення. Ці практики слугують не тільки для покарання, а й для залякування інших.

Цей тиск змінює повсякденну поведінку. Згідно з дослідженням CEPA та інтерв’ю мешканців, багато людей уникають розмов про політику навіть із близькими родичами з підконтрольних Україні територій. Деякі навмисно перестають розмовляти українською мовою під час телефонних дзвінків, усвідомлюючи, що сама мова може бути інтерпретована як політична незгода. Одна жінка з Херсонської області розповіла авторці, що родичі попросили її прибрати український прапор під час відеодзвінка, побоюючись, що хтось може його побачити і донести на них. Такий вид залякування став звичним. Життя в окупованих регіонах дедалі більше нагадує простір за чорною завісою, де будь-яка підозра може призвести до затримання або ув’язнення.

Затримання за дії в інтернеті є особливо ефективними, оскільки вони непередбачувані. Людей можуть переслідувати не тільки за те, що вони публікують, але й за те, що читають, наприклад, за підписку на українські канали в Telegram. У такому середовищі самоцензура стає звичним явищем.

Цивільних осіб з українськими паспортами продовжують переслідувати за так званими «звинуваченнями у шпигунстві». В одному з останніх випадків 50-річного Володимира Яцуна з окупованого Бердянська Запорізької області засудили до 12 років ув’язнення в колонії за звинуваченнями у шпигунстві. За даними Кримської правозахисної групи, щонайменше 148 громадян України фігурують у справах про так званих «диверсантів і шпигунів», зокрема це люди, викрадені з окупованих частин Запорізької та Херсонської областей і перевезені до місць ув’язнення в Криму.

Страх поширюється і на родини затриманих та зниклих безвісти. Багато людей відмовляються звертатися до українських органів влади, бо вважають, що навіть звернення до українського омбудсмена може спричинити репресії. Такі звернення часто використовуються окупаційною владою як підстава для затримання або звинувачення у шпигунстві.

Відсутність чіткого процесу звільнення цивільних полонених поглиблює цю тривогу. Обмін полоненими стосується переважно військовослужбовців, цивільні особи натомість потрапляють у правову сіру зону. За даними Головного управління розвідки України, станом на травень 2024 року щонайменше 1690 цивільних осіб перебували в російському полоні, а близько 14 000 цивільних осіб офіційно вважаються зниклими безвісти. Російська влада часто заперечує факт утримання цивільних осіб або свідомо робить їхній статус максимально туманним.

Перетворивши страх на звичне явище, окупаційна влада придушує незгоду, послаблює соціальні зв’язки та змушує людей замикатися в собі, ставлячи виживання вище за самовираження.

Тихий опір і межі контролю

Попри репресії, опір триває. Згідно зі звітом Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), він набуває різних форм: від тихих, приватних дій до підпільних і ризикованих. Найпоширенішими формами є приватні та ненасильницькі — такі як доступ до української освіти в інтернеті, читання українських Telegram-каналів або розмова українською мовою вдома — які підтримують ідентичність, мінімізуючи ризик викриття. Трапляються і більш видимі або силові форми опору, але вони несуть набагато більший ризик. Найважливіші з погляду стратегії форми опору перемістилися в площину непублічної та силової діяльності, зокрема збору та передачі розвідувальних даних (агентурна розвідка), що дозволяє здійснювати точні удари, саботаж та порушення логістики окупаційної влади.

Попри перешкоди, люди продовжують використовувати VPN і підтримувати зв’язок з підконтрольною Україні територією. Журналісти в еміграції продовжують вести діяльність для своєї аудиторії, зокрема через китайську платформу TikTok. Випадок Реальної газети, луганського медіа, що працює в еміграції, демонструє, що досі можна охоплювати аудиторію на окупованих територіях.

Водночас ведуться структуровані зусилля для протидії ізоляції. «Ти в Україні» — платформа для українців, які проживають на ТОТ, запущена з підконтрольної уряду України території в жовтні 2024 року. Вона надає безпечні VPN, поради з безпеки, ресурси щодо опору та курси української мови. До 2025 року понад 2000 користувачів — переважно з Криму — підключилися до платформи, а понад 250 вивчали українську мову.

Мова та освіта залишаються ключовими сферами опору. Батьки продовжують організовувати навчання онлайн українською мовою для своїх дітей попри ризики. Станом на 2024 рік приблизно 44 000 дітей з окупованих територій продовжували дистанційне навчання в українських школах, і дедалі більше з них згодом обирали українські університети, попри необхідність проходити так звану «фільтрацію» — систему примусових перевірок та допитів, які здійснюють окупаційні сили. За даними Марії Суяліної, голови правозахисної організації «Альменда», кількість абітурієнтів з окупованих територій зросла з 6463 у 2023 році до 11 900 у 2024 році.

Повернення молоді на контрольовану урядом територію України ще раз підкреслює обмеженість зусиль Росії щодо формування ідентичності. Після років ізоляції, репресій і пропаганди багато підлітків активно роблять вибір покинути окуповану територію. Одним із таких випадків є історія 20-річної Поліни, яка втекла з Криму після 12 років окупації через три країни, маючи лише прострочений російський паспорт і українське свідоцтво про народження. Після того як вона попросила притулку в Казахстані та співпрацювала з українським консульством і волонтерами, вона врешті-решт дісталася Києва.

Такі рішення показують, що попри постійний тиск російська окупація не змогла знищити українську ідентичність.

Чому це важливо не тільки для України

Інформаційна блокада в ТОТ має наслідки, які виходять далеко за межі України. Вона систематично спотворює західне розуміння життя під окупацією і дозволяє Росії створювати штучний образ стабільності або навіть згоди. За відсутності незалежного доступу мовчання часто помилково тлумачать як мовчазну згоду або покірність. Це неправильне сприйняття може проникнути в медійні наративи та політичні дебати, формуючи рішення на основі неповних або оманливих припущень.

Мешканці ТОТ живуть в умовах інтенсивного стеження, залякування та покарань, де висловлення незгоди — або навіть доступ до української інформації — може призвести до затримання. Страх, ізоляція та контроль над інформацією фундаментально спотворюють будь-які зовнішні сигнали громадської думки. Без визнання цих обмежень західні спостерігачі ризикують помилково сприйняти примус за згоду.

Масштаби російської демографічної інженерії ще більше ускладнюють оцінку ситуації. Оскільки Росія завезла своїх громадян на окуповані території, точні цифри важко перевірити. Тому будь-які твердження про демографічні зміни або «інтеграцію» ґрунтуються на припущеннях, а не на доказах — це ще один наслідок нав’язаного інформаційного вакууму.

Розуміння того, як сучасна окупація функціонує в цифрову епоху, є надзвичайно важливим для західних політиків. Сьогодні окупація є не тільки територіальною, а й інформаційною та психологічною. Контроль над зв’язком, освітою, мовою та цифровим простором став основним інструментом для переформування ідентичності. Окуповані території України є прикладом того, як авторитарні системи використовують інформацію як зброю, щоб змусити населення до пасивності, приховуючи реальність від зовнішніх спостерігачів.

Саме тому довгострокова залученість Заходу має велике значення. Збереження української ідентичності — особливо серед дітей та підлітків на окупованих територіях — є не тільки гуманітарним, а й стратегічним питанням. Приблизно 1,5 мільйона дітей та підлітків залишаються під окупацією і зазнають постійних спроб русифікації. Україна вжила заходів у цьому напрямку, зокрема надала одноразову фінансову допомогу дітям, які повернулися з окупації або депортації, для сприяння їхній реінтеграції. Однак ці заходи потрібно розширити та доповнити ширшою політикою реінтеграції, зокрема освітніми програмами та можливостями працевлаштування для молоді з окупованих територій.

Західні інституції мають відігравати тут свою роль. Європейські та американські університети могли б запровадити освітні програми й окремі квоти для вступу студентів з окупованих територій. Такі ініціативи вже існують у деяких частинах Європи, і їх можна розширити. Зі стратегічного погляду інвестиції в освіту допомагають забезпечити зв’язок цих молодих людей з Україною та Європою замість того щоб їх назавжди поглинув простір, який контролює Росія.

Росія послідовно втілює довгострокову стратегію зміни ідентичності. Якщо західні уряди прагнуть протидіяти їй, вони також мають мислити довгостроково — підтримуючи доступ до інформації та освіти як інструментів стійкості. У цьому контексті взаємодія з населенням на окупованих територіях не є периферійною для політики безпеки — вона є її центральною складовою.