Мова ворожнечі, що підбурює до масового насильства проти цивільного населення, — міжнародний злочин

Цей матеріал не відображає офіційної позиції Європейської служби зовнішніх справ (ЄСЗС). ЄСЗС не може нести відповідальності за…

Роль російської пропаганди в стимулюванні агресії Росії та інших міжнародних злочинів в Україні вже визнана на найвищому політичному рівні.

У Міжнародний день боротьби з мовою ворожнечі цього року важливо підкреслити центральну роль, яку ця особливо кричуща форма пропаганди відіграла в спробі Росії поневолити Україну. Існує нагальна потреба усунути правову прогалину в притягненні до відповідальності, яка дає змогу безкарно продовжувати розпалювати ненависть і насильство, що закладає ґрунт для масових убивств, зґвалтувань і катувань цивільного населення в Україні та інших країнах.

Загальноприйнятого визначення мови ворожнечі не існує. Однак правозахисні організації та керівні органи, як-от Рада Європи, розглядають мову ворожнечі як низку висловлювань, які підбурюють, пропагують, поширюють чи виправдовують насильство, ненависть або дискримінацію щодо особи чи групи або принижують їх на підставі певних ознак, включно з расою, кольором шкіри, релігією, національним чи етнічним походженням.

Роль мови ворожнечі в російській пропаганді

Російська пропаганда рясніє такою риторикою. Різноманітні зусилля, спрямовані на відстеження, накопичення й аналіз мови ворожнечі з боку Росії, свідчать про неодноразові заклики до насильства проти українців, наприклад пропаганду «справжнього терору» або «цілковитого знищення України»; про характер мови, яка дегуманізує та принижує українців, уживання щодо них таких слів, як «мерзоти», «покидьки» і «сатаністи»; про узгоджені зусилля щодо розпалювання ненависті до українців за допомогою поширення неправдивих і спотворених історичних наративів, конспірологічних теорій та дзеркальних звинувачень, зокрема зображення українців, які не хочуть бути частиною «російського світу», як «нацистів», і заяв про те, що українці репресували росіян і російськомовних на сході України й навіть вчиняли проти них геноцид.

Пропагандисти, зокрема Володимир Соловйов і Маргарита Симоньян, які ведуть найпопулярніші політичні телешоу й керують гігантською дезінформаційною мережею Russia Today відповідно, несуть відповідальність за отруєння свідомості пересічних росіян ненавистю до українців. Проте притягнути їх до відповідальності за ці злочини за нинішнього стану міжнародного кримінального права майже неможливо.

Проблема судового переслідування мови ворожнечі

Переслідування мови ворожнечі в кримінальних судах, навіть на міжнародному рівні, не є чимось новим, але можна зробити більше для конкретизації правової бази, яка забороняє найогидніші види висловлювань, і для покарання винних.

Минулого року Міжнародна федерація з прав людини та її організації-члени в Україні — Центр громадянських свобод і Харківська правозахисна група — подали до Міжнародного кримінального суду (МКС) повідомлення за статтею 15, стверджуючи, що заклики до насильства проти українців, використання неправдивих історичних наративів, а також інші форми пропаганди, спрямовані на образу, приниження та паплюження українців, є мовою ворожнечі як форми міжнародного злочину — злочину проти людства у формі переслідування. Тобто в контексті масштабних або систематичних нападів на цивільне населення висловлювання таких осіб, як Соловйов і Симоньян, спрямовані на підбурювання, виправдання й заохочення таких злочинів проти групи цивільних осіб, самі собою є міжнародним злочином.

Після злочинів нацистів, організованих керівником нацистської пропаганди Йозефом Геббельсом і за сприяння таких осіб, як Юліус Штрайхер (видавець антисемітської газети Der Stürmer, якого було засуджено за переслідування як злочин проти людства за те, що він «заразив німців вірусом антисемітизму»), пропагандисти ненависті й насильства дедалі частіше стають об’єктами кримінальної відповідальності. З 1948 року, коли була прийнята Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, прямі й публічні заклики до певних дій з метою знищення національної, расової, етнічної чи релігійної групи є незаконними. Міжнародні кримінальні суди, такі як Міжнародний кримінальний трибунал щодо Руанди, і національні суди винесли десятки вироків за підбурювання до геноциду, а також за заклики до етнічних чисток, депортацій, убивств, тортур та інших форм насильства.

Недоліки наявної нормативно-правової бази

Однак, крім Конвенції про геноцид, наразі не існує жодного міжнародного інструменту, який передбачав би кримінальну відповідальність за підбурювання до масового насильства проти цивільного населення, крім випадків, коли таке насильство здійснюється з наміром знищити цільову групу як таку, цілком або частково.

Римський статут МКС забороняє підбурювання до геноциду, але він прямо не криміналізує будь-які заклики до злочинів проти людства чи агресії.

І це незважаючи на судову практику та розростання соціальних мереж, які дають змогу миттєво поширювати й посилювати мову ворожнечі як ніколи раніше, підживлюючи збройні конфлікти та смертоносне масове насильство. Так сталось і з Україною, де пропаганда ненависті сприяла окупації українських земель у межах путінської кампанії «денацифікації» і породила шалене полювання на вигаданих «нацистів» серед українських мирних жителів із боку російських солдатів, що вторглися.

Проста ілюстрація демонструє абсурдний стан наявних обов’язкових договірних норм: пропагандиста, який закликає до масової депортації дітей у межах постійних зусиль щодо знищення частини національної чи етнічної групи, можна звинуватити в підбурюванні до геноциду, але пропаганда масових катувань групи цивільних осіб у межах кампанії з придушення населення, яке чинить опір іноземній окупації, прямо не заборонена міжнародним кримінальним правом.

Як виправити наявні недоліки?

Сьогодні є можливість заповнити цю прогалину. У листопаді минулого року Генеральна Асамблея ООН дала зелене світло державам на початок обговорення нової міжнародної угоди про злочини проти людства — злочини, що характеризуються певними діями, які вчиняються в межах масштабного або систематичного нападу на цивільне населення, включно з убивствами, тортурами, зґвалтуваннями та сексуальним насильством, незаконним позбавленням волі, рабством, депортацією та дискримінаційним переслідуванням. Така угода вимагатиме від держав упровадження законодавства, яке криміналізує це правопорушення, і вжиття заходів для його запобігання.

Слід визнати, що наразі в міжнародному співтоваристві немає консенсусу щодо того, чи слід криміналізувати мову ворожнечі, і якщо так, то яку саме. Де провести межу між злочинним розпалюванням ненависті та звичайною дезінформацією чи образою, які не повинні підлягати кримінальному переслідуванню, навіть якщо вони шокують або ображають, стало предметом жвавих дискусій між державами. Крім того, міжнародні організації запровадили різні тлумачення того, який вид мови ворожнечі має тягнути за собою кримінальну відповідальність.

Однак понад 100 країн криміналізували певні форми мови ворожнечі. Найменшим спільним знаменником, здається, є кримінальна заборона дискримінаційного підбурювання до насильства, але різні кримінальні кодекси також забороняють такі правопорушення, як пропаганда війни, розпалювання етнічної, релігійної чи расової ненависті та історичний ревізіонізм, як-от заперечення минулих міжнародних злочинів. Такий широкий підхід відповідає масштабно ратифікованому Міжнародному пакту про громадянські та політичні права (МПГПП), стаття 20 якого вимагає від держав заборонити пропаганду національної, расової чи релігійної ненависті, яка є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі чи насильства. Додатковий протокол до Конвенції Ради Європи про кіберзлочинність і Рамкове рішення ЄС про боротьбу з певними формами й проявами расизму та ксенофобії із застосуванням засобів кримінального права також дотримуються цього підходу.

Настав час діяти

Немає вагомих причин, чому пряме й публічне підбурювання інших до вчинення злочинів проти людства не має бути заборонене міжнародним правом. Крім того, як це вже впроваджується в більшості держав, така міжнародна угода має вимагати від держав-учасниць ужиття заходів для запобігання злочинам проти людства, зокрема через забезпечення того, щоб будь-яка пропаганда національної, расової чи релігійної ненависті, яка є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі чи насильства, була заборонена законом.

Заборона таких дій відповідно до закону, на думку Комітету ООН із прав людини, була б повністю сумісною зі свободою слова. Запальна здатність сучасних соціальних мереж посилювати обсяг та охоплення ворожих заяв є величезною — не лише в контексті війни Росії проти України, але й у десятках збройних конфліктів, що тривають, — від Палестини до М’янми, від Судану до Ємену, і це лише деякі з них. Тому наразі настав час діяти та включити заборону мови ворожнечі, що підбурює до масового насильства й дискримінаційної ненависті, в обов’язковий міжнародно-правовий документ, такий як міжнародна угода про злочини проти людства.