Тотальний перезапис: спроби Росії стерти українську культуру
Якщо історія — це сховище свідчень про минуле, то культура — це процес, який її оживляє. Таке сховище можна впорядковувати, вилучати з нього документи, відтинати цілі напрями — і зрештою змінювати те, що вважається авторитетним. У випадку України, зміну архівів і переміщення артефактів використовували, щоб нав’язати іншу версію минулого. Однак культура не залежить від офіційно затвердженої версії; вона відновлює придушені напрями й продовжує творити сенси навіть тоді, коли минуле намагаються переписати силоміць.
Протягом XIX і XX століть українська культура зазнавала численних заборон і цензурних обмежень з боку Російської імперії та радянської влади. Водночас активні культурні рухи й організації постійно відроджували й розвивали українську мову, літературу, музику та мистецтво. Від таємних товариств і Кирило-Мефодіївського братства у Києві в XIX столітті до «Просвіти» та «Союзу українок», від модерністського Розстріляного відродження 1920-х років до Шістдесятників і самвидаву 1960–80-х років — український культурний рух не припинявся. Письменники, поети, художники й активісти створювали книги, театральні вистави, пісні та журнали українською мовою попри репресії, арешти й цензуру, відстоюючи право на національну ідентичність і культурну самобутність.
Українські письменники, вчені та митці були маргіналізовані або змушені асимілюватися в межах російського канону. Ті, хто чинили опір, часто стикалися з цензурою, ув’язненням або смертю. Промовистим прикладом є вбивство композитора Миколи Леонтовича. Його композиція «Щедрик», що згодом зазвучала у світі під назвою Carol of the Bells, набула всесвітньої популярності, хоча її українське походження тривалий час замовчували.
Після проголошення незалежності України в 1991 році імперська концепція «спільного культурного простору» поступово слабшала. Без прямого адміністративного контролю культурне домінування Москви в Україні почало слабшати. Втім, нещодавно ухвалена національна стратегія Росії свідчить про повернення до старих намірів. Офіційна риторика про «зміцнення загальноросійської громадянської ідентичності на основі традиційних духовних, моральних, культурних та історичних цінностей» на окупованих територіях свідчить про те, що нав’язування культурної узгодженості й надалі залишається політичною метою.
За цими формулюваннями ховаються практики, що нагадують про минулі епохи. У березні 2021 року російські силовики в окупованому Криму затримали людей, які поклали квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку. Одного з них, журналіста Владислава Єсипенка, згодом засудили за звинуваченнями, які спостерігачі вважають політично вмотивованими. Вшанування пам’яті трактували як прояв підривної діяльности.
Кампанія поширилася не тільки на окремих осіб, а й на матеріальну спадщину. Станом на січень 2026 року ЮНЕСКО підтвердила пошкодження або знищення 517 культурних об’єктів в Україні, включно з релігійними спорудами, музеями, бібліотеками, пам’ятниками та архівами. Серед постраждалих об’єктів — історичні центри Одеси та Львова, а також Софійський собор і Києво-Печерська лавра — пам’ятки архітектурної та історичної цінності.
Фізичне знищення супроводжувалося інформаційними кампаніями. Російські посадовці намагалися заперечити факт, що культурні об’єкти були ціллю атак, і поширювали твердження, ніби сама Україна загрожує православній спадщині. Навіть попкультурні заходи, такі як «Євробачення», було подано як ідеологічні загрози або навіть «сатанинські ритуали». Україну характеризували як ворожу «традиційним цінностям» і називали «нацистською державою». Культурну політику при цьому подавали як доказ. У цьому наративі захист української ідентичності подається не як самозбереження, а як екстремізм.
Напади на святині та символи, які російські посадовці часто описують як елементи «російської святості», розкривають глибшу логіку. Контроль над територією нерозривно пов’язаний з контролем над смислами. Якщо культура кодує пам’ять, то переформатування культури стає засобом зміни уявлень про належність.
Далі розглянемо інший вимір цієї стратегії — мову як засіб передавання пам’яті та формування ідентичності.
